Сейчас: 07.12.2016, 12:30





Поиск:
Ответить на тему  [ 1 сообщение ] 
Автор Сообщение Совфарфор
 Портрет Ольги Рапай-Маркиш
Сообщениеlorik » 11.02.2011, 18:53 
Не в сети
Авторитетный человек

Зарегистрирован: 13.11.2010, 17:37
Сообщения: 455
Страна: Незалежна
Город: Столица
Поблагодарили: 38 раз.
Портрет Ольги Рапай-Маркиш, українсько-єврейського скульптора.

Історія життя Ольги Рапай-Маркиш могла би стати основою для сюжету роману в стилі „Доктора Живаго“ Бориса Пастернака. Знайомлюся з Ольгою в її київській майстерні, заставленій скульптурами. Контакт, навіть побіжний, з керамікою Ольги Рапай відкриває інший світ, насичений кольором, рухом, з власною правдою про людину.

Про історію свого життя та долі своїх близьких, глибоко вкарбовані в трагічну історію України і євреїв Радянського Союзу ХХ століття, вона розповідає неохоче, вона радше хотіла б, щоб про неї говорили лише образи, створені її фантазією, втілені у глині.

Родичі Ольги з боку батька, Переца Маркиша, були євреями, осілими на Волині; мати Зінаїда походила з єврейської родини, яка ймовірно ще у XVIII столітті прийшла з теренів Речі Посполитої на Запоріжжя. Тоді Катерина Велика дала дозвіл на заснування там єврейської колонії Чангар, яка існувала там до ІІ Світової війни. Родичів з боку батька Ольга не знала, бачила лише на фотографіях. Її дід, старий Маркиш, був дуже вродливим, мав блакитні очі і світле волосся; її батько, Перец, єдиний з численної родини, успадкував батьківську вроду. В батьків матері, – Хаї і Берха Шнітманів, – на Запоріжжі Ольга провела кілька років у ранньому дитинстві. З її розповідей можна здогадатися, що це був один з найпрекрасніших періодів її життя.

Ольга дістає з шухляди старе фото, на ньому – родина матері: дідусь, бабуся, мама і її брати та сестри.

– Мій дідусь, – розповідає Ольга,
– не мав грошей, щоб зробити фотографію лише своєї сім’ї, отож домовився зі знайомими, що ті докладуть грошей і вони разом зроблять одну фотографію, на якій буде дві сім’ї. Вони розмовляли на ідиш і українською.

Дідусь знав російську, бабуся ні. Дідо їздив на заробітки по світу, був навіть у Бразилії. Чангар, де жили її родичі, сусідував з українським поселенням. Ольга пам’ятала, як ходила з бабусею в українське село, і як знайомі українські селянки приходили до їхньої хати, приносили „гостинець“, окраєць хліба, бо таким був звичай. Села нічим не відрізнялися, були такими ж бідними, лише в єврейському селі господарі не вирощували свиней. Кожен мав хату, малий городець і шматок поля у степу. В селі не було синагоги, хоча Ользі здається, що там був хедер (єврейська початкова школа для хлопчиків – прим. перекл.), а в українському селі не було церкви. І одні, і другі мусили далеко ходити до своїх святинь. Але більшість єврейських мешканців села, хоча й дотримувалися єврейських звичаїв, не були ортодоксальними. Її бабуся Хая молилася і в шабат, не маючи свічок (така була нужда), скручувала конопляний гніт і запалювала його в ложці олії, інколи готувала єврейські страви на вечерю.

Коли Хаєні сини працювали в кузні з українськими селянами і разом їли сало, вона цим не переймалася. Натомість дідусь не був релігійним. Але одне не нав’язувало іншому своїх переконань. На столі в нього лежала Біблія, він її часто читав і знав напам’ять. Ольга пам’ятає, як просила його: „Дідусю, а розкажи історію про Самсона і Далілу“, – і дідусь розповідав. Мама привозила Ольгу до батьків на початку 30-х років, одне з її перебувань там випало на кінець 1932-го року (і на початок 1933-го), коли в цій частині українських земель був Великий Голод. Ольга небагато пам’ятає. Тоді бабусі й дідусеві допомагала мамина сестра Анна; коли в домі було зерно, воно діставалося лише Ользі, що їли інші – не знає, пам’ятає тільки відвар із картопляного лушпиння.

Мати забрала Ольгу від своїх батьків у 1934 році, коли вийшла заміж за Бориса Ткаченка. Борис був українцем, вони познайомилися в Києві, де разом працювали в редакції. Мати Ольги, Зіна, була незвичайною жінкою. Вже дитиною проявляла великі здібності, однак батьки не мали грошей на її навчання. Тому всі сусіди зібрали гроші, щоб віддати її до класичної гімназії в найближчому місті, Мелітополі. Там Зіна вивчила кілька мов. Коли вибухнула революція, пішла сестрою милосердя в Червону Армію. Вона так захопилася ідеєю „культу пролетаріату“, що з одним із пролетарів пов’язала своє життя. Від цього зв’язку, який не тривав довго, народилася Майя, біологічна сестра Ольги. Потім Зіна закінчила університет, працювала фахівцем з українських діалектів.

На початку 20-х років Зінаїда жила в Харкові, працювала в редакції одного з видань, там познайомилася з батьком Ольги – Перецом Маркишом, поетом, який приїхав до Харкова з Москви на авторський вечір. Зіна пішла на вечір і закохалася – у вірші Переца і в нього самого. Згодом працювала з ним над редакцією українських перекладів його віршів. Плодом цієї співпраці, сміється Ольга, було її народження. Але Зінаїда покинула Переца, ще будучи вагітною, одруженими вони не були. „Я запитувала її потім, – каже Ольга, – чому вона пішла, чи не кохала його?

Мама відповіла, що кохала, але він був поетом і до того ж вродливим чоловіком, біля нього постійно крутилися інші жінки, а вона не хотіла бути однією з багатьох, тому пішла“. Але з Перецом вона контактувала. Потім зустріла Бориса і після багатьох років поневірянь облаштувала разом із ним у Києві дім, куди взяла від батьків Ольгу і Майю. Ольга обожнювала Бориса, називала його Борею, можливо, любила його більше ніж батька. Однак щасливий період в Ольгиному житті тривав дуже коротко. Настав 1937 рік, і історія втрутилася в її життя та життя її рідних на багато, багато років.

У 1937 році Бориса Ткаченка заарештовують і невдовзі розстрілюють. Через кілька днів після цього НКВД затримує матір Ольги як дружину засудженого, такий тоді був закон. Зінаїда отримує вирок – 10 років заслання в таборах, звідки вона повернеться аж у 1947-му. Мати, очікуючи арешту, зуміла віддати Ольгу її батькові, Перецу, котрий якраз тоді на кілька днів приїхав до Києва. І Ольга до виходу матері з табору жила в батька в Москві, де він мав свою нову сім’ю – дружину Естер і двох синів, Давида й Шимона.

Попри те, що минуло 70 років з того дня, коли було арештовано її вітчима й матір, коли було зруйновано її світ спокою і любові, в її голосі бринить розпач, коли Ольга розповідає про це.

В Москві, в домі батька вона провела 10 років. Середовище було російськомовним, а частина батькових друзів розмовляла з ним на ідиш, однак батько так і не навчив трьох своїх дітей мови, яку любив настільки, що обрав мовою своєї творчості. Перец Маркиш вважається одним з найвидатніших поетів ХХ ст., що писали на ідиш. Славу він здобув як член т. зв. "київської групи", до якої входили Давид Гофштейн, Лейб Квітко і він.

На думку Ольги, він був обраний стати поетом – такий вродливий, натхненний, з чудовою статурою. Він не мав черевиків і був занадто малим, аби йти до школи, але так гірко плакав, що батьки погодилися, а брати просто носили його до школи, загорнувши в ковдру. Перші вірші він почав друкувати в 1917 році, дуже швидко вони принесли йому успіх. Після Жовтневої революції впродовж кількох років він жив у різних європейських країнах: Польщі, Німеччині, Франції, і всюди його супроводжувала поетична слава. Він міг не повертатися в Радянську Росію, але повернувся в середині 20-х, оселився в Москві. Дім Переца й Естер у Москві, куди потрапила восьмирічна Ольга, був відкритим і гостинним, тут бували найвідоміші письменники того часу, поети та інтелектуали Москви.

Всіх Ольга не пам’ятає, пригадує Олексія Толстого, дружні стосунки склалися в родини з Анною Ахматовою, яка неперевершено переклала вірші Переца російською. В Москві Перец був надзвичайно діяльним, активно співпрацював з Єврейським Антифашистським Комітетом.

Коли вибухнула війна, Переца мобілізували, Ольгу з мачухою і братами евакуювали в Ташкент. Там Ольга зустріла Ахматову, батькових колег з Єврейського Антифашистського Комітету, зокрема Міхоелса. Після війни, в 1947 році з таборів повертається мати і забирає 18-річну Ольгу до Києва. Ольга починає навчання в Інституті мистецтв у Києві.

Але тут історія знову згадала про них. У 1949 році в Радянському Союзі починається хвиля єврейських чисток, НКВД заарештовує також членів Антифашистського Комітету, в тому числі і її батька. Його довго тримали в ув’язненні, катували, а потім у 1952 році стратили. Тоді ж поповзли чутки, буцімто тих, хто отримав під кінець 30-х років 10-річні вироки, як мати Ольги, знову будуть арештовувати. Мати Ольги другого табору не пережила б.

Пережите під час першого арешту було для неї такою травмою, що вона ніколи не хотіла про це говорити, жодного слова. Лише раз розповіла Ользі, що коли почалася війна, її разом з багатьма ув’язненими жінками перевозили на інше місце, вагони були напхані сотнями жінок. Коли одного разу поїзд дорогою десь зупинився, двері вагонів відчинили і жінки побачили дітей, які з цікавістю прибігли з ближнього села подивитися, що це за поїзд приїхав. Побачивши їх, всі жінки раптово почали вити – не кричати, а саме вити, – бо кожна з них залишила десь своїх дітей, часто не відаючи, яка їхня подальша доля...

Тому Зіна нехотіла пам’ятати, тобто пам’ятала, але не хотіла говорити – коли не говориш, здається, що того пекла, яке людина пережила, не було. Сестра Ольги, Майя, яка працювала тоді під Уралом, забрала матір до себе і там якось вдалося її „переховати“, вберігши від таборів.

Але на початку 50-х років НКВД затримало Ольгу. Вона саме розпочала п’ятий рік навчання, була закохана в свого однокурсника, Миколу Рапая. На щастя і нещастя вона була засуджена „лише“ на заслання до Сибіру, а потім до північного Казахстану, а не в табори. Там до неї приїхав Микола, що на той час було відважним вчинком, і вони побралися. Він повернувся до Києва, а коли Ольга народила на засланні дочку Катерину знову приїхав до неї, і вони повернулися до Києва вже разом, у 1955 році, тоді на хвилі відлиги людей звільняли. Ольга, подібно як її мати, не хоче розповідати про пережите на засланні.

Після навчання Ольга почала працювати на керамічному заводі. Так в її життя увійшла кераміка, яка стала сенсом її життя. Колись вона витратила всю свою стипендію на альбом кераміки Пікассо.

Її перші естетичні спогади пов’язані з дитинством. Коли вона жила в бабусі з дідусем, то разом із бабусею, в сусідньому селі вперше потрапила до українського дому. Хата була такою ж, як і в них, але двері були зроблені зі скла і поділені на чотири частини. На шибах якимсь сільським малярем було намальовано троянду і дівчину у вінку.

В Ольги залишилося захоплення українським мистецтвом, де використовуються народні мотиви, тому їй близькі українські митці Марія Примаченко, Марфа Тимченко, Ганна Собачко.

Однак сама вона вибрала інший шлях. Любить звертатися до біблійної тематики, можливо, – це повернення в раннє дитинство, коли дідусь Берх розповідав маленькій Ользі історії з Біблії. Декілька своїх скульптур вона присвятила дідові, зокрема ту, де дідусь спить на галявині, а сон його оберігає олень – у ній спокій і гармонія. Ще в Ольги є скульптура Авраама, але не такого, як у Біблії. Авраам сидить з непокритою головою, а полами плаща накриває дітей, що його оточують. За уявленням Ольги, Авраам повинен оберігати живих людей, що потребують цього.

Біблійні теми вона завжди трактувала довільно, інтерпретуючи у свій спосіб. Неодноразово поверталася до інших біблійних образів, Давида або Йони. Але образом, який найчастіше з’являється в її творчості, є блазень, арлекін.

Для неї, за її словами, блазень є уособленням вільної людини, живе поза часом і простором, тому її блазні не мають жодних прикметних рис, вони позбавлені навіть волосся.

В роботах Ольги є багато елементів народного мистецтва, єврейського, наприклад, мотиви, які походять з єврейської міфології, з Біблії, і українського, на яке вказує палітра її барв. Однак звернення до народних мотивів не є самоціллю її мистецтва, визначальним у її творчості є створення з усіх цих елементів власного світу. Цей свій заперечує існування в її житті, житті близьких їй людей і довкола неї того, що було трагічним, важким, страшним.

Кілька місяців тому в Києві завдяки друзям Ольги було організовано ретроспективну виставку її робіт, а також видано альбом, присвячений її творчості.

Іза Хрусьлінська , Київ
"Український журнал"
http://www.ukrzurnal.eu


Вернуться к началу
 Профиль  
 
Показать сообщения за:  Поле сортировки  
Ответить на тему  [ 1 сообщение ] 


Кто сейчас на форуме Совфарфор

Зарегистрированные пользователи: Yandex [Bot] Соответствие агенту: Yandex


Вы не можете начинать темы
Вы не можете отвечать на сообщения
Вы не можете редактировать свои сообщения
Вы не можете удалять свои сообщения
Вы не можете добавлять вложения

Перейти:  
cron
Copyright © 2010 sovfarfor.com Форум коллекционеров советского фарфора, антиквариата и предметов старины.