Сейчас: 07.12.2016, 12:32





Поиск:
Ответить на тему  [ 1 сообщение ] 
Автор Сообщение Совфарфор
 Павло Іванченко
Сообщениеlorik » 16.06.2011, 13:27 
Не в сети
Авторитетный человек

Зарегистрирован: 13.11.2010, 17:37
Сообщения: 455
Страна: Незалежна
Город: Столица
Поблагодарили: 38 раз.
Павло Іванченко і нові штрихи до портрета митця та діяльності Межигірського художньо-керамічного інституту.


122.jpg


121.jpg


123.jpg





Інтерес до мистецьких процесів 20-х років ХХ ст., коли більшовицьке втручання у художню культуру майже не відчувалося, що сприяло появі розмаїття течій у літературно-художній творчості, зрозумілий, підставовий і конче потрібний. У цьому ряді помітне місце належить так званим бойчукістам – послідовникам або з оточення Михайла Бойчука, що сформували цікаву з національними ознаками школу. Її погром як складову Українського відродження більшовизм у 30-х роках надовго викреслив із суспільного життя, науково-мистецтвознавчих досліджень; якщо й з’являлися окремі публікації у радянських виданнях, то тільки в негативному світлі як антисоцреалістичні, що шкодять розвиткові радянського мистецтва на засадах партійності й народності, естетичному вихованню людини.

Політика тоталітарного режиму забуття подібних явищ в СРСР, з одного боку, з іншого – дозованих рекламацій впродовж десятиліть залишила спадщину бойчукістів спотвореною та, що важливо, неповною, бо чимало їхніх творів знищено, щезли. Звідси значні труднощі в тих, хто береться за пошуки й дослідження матеріалів, творів, що пов’язані зі “школою Бойчука”, звідси можливі неточності, помилки, але, припускаємо, суто об’єктивного характеру.

Власне, з падінням режиму почалося вивчення потлумленої спадщини цієї школи. Одним з її активних дослідників є кандидат мистецтвознавства, доцент Львівської національної академії мистецтв Ярослав Кравченко, підсумком ба-гаторічних студій якого стала праця про 37 іменпортретів школи. Дослідник — син бойчукіста Охріма Кравченка (1903-1985 рр.), котрому випала нелегка доля, знає про неї не з оповідань, і це дає йому певні переваги над іншими дослідниками в цьому сенсі; водночас плеяда бойчукістів, попри сповідування “школи”, — з індивідуальними творчими уподобаннями, була розпорошена, працювала в різних місцях і т. ін., що, зрештою, “вирівнює” можливості всіх дослідників в осягненні доробку та життєвої дороги бойчукістів. Львів’янин Я. Кравченко мав кращі можливості вивчити тих, що опинилися в західному реґіоні, рівно ж ті, що ближче до східного реґіону України, Слобожанщини, мали тут аналогічні можливості.

Мовимо так, бо у фахово написаній та оформленій за останніми досягненнями поліграфії з низкою унікальних архівних матеріалів, ілюстрацій праці Я. Кравченка, що посіла перше місце в рейтингу кращих наукових праць 2010 р., наявні неточності. Вони, з одного боку, спонукають до пильніших пошуків і аналізів розмаїтих джерел, з іншого, — обережніше підходити до тиражувань “міфічних мистецтвознавчих родоводів” явища українського бойчукізму.

У даному разі підставою для цього висновку стала єдина вміщена у виданні робота з кераміки 1920-х рр. – декоративна тарілка, введена до відеоряду статті про Павла Іванченка. Поглянувши на світлину митця, розміщену на цьому розвороті, зрозуміли, що вкралася помилка: зображено іншу людину, і навіть не брата художника, з яким збігались ініціали імені, – Петра Іванченка.


124.jpg


126.jpg


127.jpg



Після ознайомлення з текстом статті ми виявили ще кілька огріхів щодо років праці Павла Іванченка в Межигір’ї, пропуск періодів з його творчої біографії та перебільшення відомих здобутків. Принагідно зауважимо, що “першорядні витвори агітаційної порцеляни” дефакто не виготовлялися, вони були створені на базі інших промислово-виробничих баз, зокрема в Баранівці від 1927 р., у час, коли П. Іванченко вже працював у Будах Харківської області. У Будах виготовляли фаянс і майоліку, а не порцеляну. Від періоду учнівсько-викладацьких експериментів у новому Межигір’ї відомий тільки розпис по привезеній білій порцеляні, котра, за свідченням Н. Манучарової, до 1950-х рр. була лише напів-порцеляною і виконувався розпис в еклектичній манері.

З прикрістю констатуємо, що в науковий світ, а водночас до розвідок молодих учених і педагогів останнім часом потрапляє величезна кількість міфологем: “порцеляна Бойчука” (художник ніколи порцеляною не займався), “нові форми фарфору в Межигірському художньо-керамічному технікумі-інституті” (всі учні М. Бойчука в період навчання, крім Павла Іванченка, не володіли формотворенням навіть у грубій кераміці та не гончарили), “високий художній рівень кераміки школи Бойчука” (за період навчання студенти ледве встигали засвоїти розпис по керамічних виробах і основи технології, оскільки викладачі – Василь Седляр, Іван Падалка, Оксана Павленко пластичним моделюванням у глині не володіли й викладали переважно основи композиції, рисунку, живопису) тощо.

Отже, більшість учнівських творів нового Межигір’я не є шедеврами. Цьому факту є багато причин. Передусім не було обладнання, власних печей потрібної якості, матеріалів (складових маси, полив, фарб) високої якості, достатньої кількості фахівців-практиків, програм, методичних посібників і реко¬мендацій, профільної бібліотеки. І хоча з того, що мали й на¬магалися зробити якнайкраще, через брак розуміння культури матеріалу переважною кількістю викладачів в учнів виходив посередній кінцевий продукт.

Відомі мистецькі здобутки Межигірського художньо-керамічного технікуму, пов’язані з особистостями педагогів, які експонували свої твори на найбільших виставках тієї доби, починаючи від десятої річниці Жовтня. Більшість учнів, значна кількість яких згодом перекваліфікувалася у технологів виробництва (бо власних художніх досягнень, а не копіювань чужих зразків, вони не мали), у час навчання похизуватися “високим мистецьким рівнем творів” не могли. Про це свідчать світлини творів та поодинокі збережені експонати музеїв, архівні відомості, після опрацювання яких змінюються акценти у "картині світу бойчукізму".

Напрацювання в живописі, графіці й монументальному малярстві не є рівноцінними керамічним набуткам межигірців 1920-х – початку 1930-х рр. Захопившись пошуком власно¬го шляху без опертя на класичну спадщину тонкої кераміки, у цьому навчальному закладі перекреслили всі закони побудови форми і техніко-технологічні надбання в царині тонкої кераміки попередніх часів. Відмовившись від стилістично-образної єдності форми й декору окремо в порцеляні, окремо в фаянсі, окремо в кам’яній масі та товстій кераміці, фахівці межигір¬ської школи зосередилися на пошуках пластичного моделювання, так би мовити, у міксовій “синтетичній” техніці.

Тому продукт отримували, якщо так можна висловитись, "тонко-грубий" одночасно. А це був навіть не кітч, а здебільшого бездарні спроби, нівелюючи культуру матеріалу, отримати пролетарсько-національний сурогатний продукт. Стояло завдання поєднати непоєднуване – візантійський канон сакрального мистецтва не міг за визначенням органічно сполучатися із "серпами-молотами" та червоними зірками й лозунгами. Сповідування “іконо-малярства” М. Бойчука для учнів органічним не стало, оскільки воно суперечило засадам нового “утилітарного” мистецтва.

До того, як схилятися перед цими експериментами, необхідно критично переглянути, бодай поверхово, основні набутки нового Межигір’я. Без ретельного вивчення архівних джерел ці спроби ще довго будуть лишатися марними та нагадуватимуть пошук чорної кицьки у темній кімнаті.

Попри те, що спадщина П. Іванченка достатньо відома, а також існують матеріали особистих справ окремих колег, що віддзеркалюють “зріз епохи”, спробуємо уточнити окремі моменти біографії, світлин і мистецьких здобутків цього художника.

Так склалося, що митець походить з багатодітної родини збіднілих козаків, мандрівник по світах не мав нащадків, тому заздалегідь подбав про свій великий архівний спадок, у якому є й автобіографічні нариси. Майстер як далекоглядна людина завчасно все передав до Центрального державного архіву- музею літератури і мистецтва України. Дещо згодом туди передала дружина, Ольга Василівна Черепова, також випускниця Межигірського технікуму. Був сформований і нині зберігається окремий фонд Павла Михайловича Іванченка, котрий містить відомості про його освіту, працю, викладання у Межигірському художньо-керамічному технікумі.

Завдяки матеріалам цих справ, які поки що не введені у науковий обіг, — його прижиттєві портрети, підписані власноручно, світлини творів, зокрема, виконаних у кераміці, — можемо великою мірою з’ясувати його постать.

Також маємо змогу порівняти його спадщину з творами колег по цеху, фото доробку яких майстер збирав і зберігав з надією на майбутні покоління фахівців-джерелознавців.

Павло Іванченко був від природи обдарований не лише множиною талантів, у тому числі письменницьким хистом, а і яскравою зовнішністю. З юнацтва цей красень завдяки зовнішній виразності й акторським здібностям виступав у театральних постановках (збереглися світлини). П. Іванченко вирізнявся вродженим артистизмом і тонкими рисами обличчя, котрі хоча й змінювалися з віком, але залишали образ художника завжди впізнаваним.

Початкові літери імені майстра збігалися з ініціалами його рідного брата Петра, теж кераміста, технолога й художника, який також багато років працював на Полонському заводі, тож іноді в літературі плутали факти з життя і події, світлини обох братів. Однак 2009 р. ми оприлюднили статтю про Петра Іванченка, його світлину, інші матеріали чекають друку матеріалів конференції 2009 р., яка відбулася в Опішному Зіньківського району Полтавської області “Персоналії української керамології”. Упевнено можна сказати, що ці світлини справжнього Павла Іванченка, вони не збігаються з образом на фотографії, вміщеній у роботі Я. Кравченка.

Оскільки цей один з “37-ми” фігурант займався порцеляною, що входить до кола наших зацікавлень, додамо окремі значні віхи мистецької спадщини художника до загальної панорами напрацювань майстрів-бойчукістів.

Двадцять років, що минули від дня смерті визначного майстра, досить вагомий привід згадати про найбільшу симпатію його творчого життя – порцеляну. Для цього підсумуємо відомості архівних джерел у своєрідному науковому "дайджесті".

Павло Іванченко народився 6 січня 1898 р. у с. Андріяшівка Лохвицького повіту Полтавської губернії (нині Сумської обл.). Був четвертою дитиною у багатодітній родині селян-хліборобів, у минулому чумаків козацького роду Михайла Даниловича та Федори Степанівни. Мав сестер: старшу Марію, згодом Дарію, Ксенію, Олександру, старших братів Андрія, Григорія, і молодших Івана, Степана. Одним з найменших був талановитий Петро, котрий багато років працював художником, технологом, головним інженером, директором, головним художником Полонського фаянсового, згодом фарфорового заводу.


128.jpg


129.jpg


130.jpg


131.jpg



Мешкала родина поблизу садиби поміщиків Кочубеїв, тому з дитинства діти бачили коштовні й складні речі побуту сусідів. Батько лагодив збрую для коней, а дід власноруч гартував у ковалів залізо, займався художньою обробкою дерева – від гребінців до діжок, включаючи кухонний посуд і садово-городній інвентар, умів робити навіть 5-метрові дерев'яні плуги з колесами, завбільшки як у воза, точив інструмент. Усі жінки в родині, починаючи від баби Хіврі, дідової жінки (була з роду купців ІІ гільдії), пряли та вишивали. Дід показував як зробити дерев’яну бочку для води або мисочку, сільничку або ложку, й заохотив малого Павла до різьбярства й точіння змалку.

Після закінчення сільської початкової школи Павло Іванченко вступив до Глинської керамічної школи інструкторів гон¬чарного виробництва (перейменованої 1917 р. на Художньо- керамічну школу), де завершив навчання 1919 р.

Там, і в наступному навчальному закладі – учень видатного викладача Лева Юрійовича Крамаренка. Певний час навчався і в М. Бойчука, у якого за рекомендацією попереднього наставника жив у помешканні на вул. Татарській у Києві. Протягом 1919 – 1925 рр. навчався в Київській художній академії, пізніше перейменованої на Київський художній інститут (отримав кваліфікацію художника з декоративного оформлення виро¬бів), паралельно працював інструктором виробництва майстерень у Межигірському художньо-керамічному технікумі. 1925 р. захистив дипломну роботу на тему “Декоративна обробка речей керамічного виробництва”.

Упродовж 1925 – 1929 рр. викладав у школі ФЗН (Фабрично-заводського навчання) керамічну технологію та керамічний рисунок на Будянському фаянсовому заводі, обіймав посаду художника. У 1929 — 1931 рр. викладав рисунок, 1931-го — керував виробничою практикою студентів у Межигірському художньо-керамічному інституті, доцент, декан художнього факультету. Протягом 1931 – до половини 1932 р. керував майоліковим виробництвом Київської гірськбудспілки й одночасно (до 01. 08. 1933 р.) був художником Київської фабрики керамічних фарб і декалько.

На останньому місці роботи проектував горни, розробляв рецептуру мас і полив, впроваджував технології декорування виробів аерографом (за досвідом Будянського фаянсового заводу), здійснював інструктаж виробництва. Звільнився “за відсутністю роботи” перед відкриттям нового цеху оформлення порцеляни.

Після переведення підпорядкованого йому факультету Межигірського кераміко-художнього технікуму до структури Одеського художнього інституту (очолив Михайло Жук), від 1932 р. по 1935 р. П. Іванченко працював у Науково-дослідному інституті мінеральної сировини в Києві на посаді завідувача дослідної лабораторії майоліки – керував майоліковим виробництвом.

Упродовж 1935–1937 р. – завідувач керамічного відділу центральних експериментальних майстерень музею українського народного мистецтва (Київська школа народної творчості). 25. 08. 1937 – 20. 07. 1941 р. – старший (головний) художник Центральної лабораторії Укрфарфортресту в Києві. Далі мобілізований на фронт. Однак як висококваліфікований спеціаліст, що був одночасно інструктором керамічного виробництва, інженером-технологом і художником кераміки, відкликаний з лав Радянської армії на роботу до порцелянового заводу в м. Мохорадзе (Грузія). Вірогідно, працював там для потреб фронту, виконуючи спецзамовлення (оборонний, різномедичний, лабораторна порцеляна).

Від квітня 1944 р. відкликаний до Києва, де працював старшим науковим співробітником у Київському центральному науково-дослідному інституті будматеріалів, а також керівником художнього відділу Главку керамічної промисловості наркомату місцевої промисловості будматеріалів УРСР.

Далі був відряджений на попереднє місце роботи. Від 25. 11. 1944 р. – начальник художнього цеху Київського експериментального кераміко-художнього заводу (КЕКХЗ), де працював до квітня 1946 р., паралельно зберігає посаду на попередньому місці праці, щонайменше до 1959 р. — завідувач лабораторії архітектурно-художніх і будівельних деталей.

Щодо мистецького доробку, то в 1936 р. П. Іванченко створив у порцеляні низку експериментальних творів (можливо, випалював їх на базі КЕКХЗ), декорованих розписами в національній стилістиці.

Ці вироби експонувалися на багатьох виставках і перебували в експозиції центральних київських музеїв, окремі з них потрапили до збірки столичного Музею українського мистецтва (були відзначені дипломом І ступеня Управління у справах мистецтв при Раді Міністрів УРСР). 1937 р., працюючи на КЕКХЗ, майстер виконав надзвичайно складну вазу заввишки 1,2 м з порцеляни під назвою "Від барикад до соціалізму". 1939 р. П. Іванченко створив низку виставкових творів (вази й таці) до ювілею Т. Шевченка. До Другої світової війни ці вироби перебували у постійній експозиції музею Т. Шевченка в Києві.


132.jpg


133.jpg


134.jpg



Після повернення П. Іванченка до Києва, його запрошено започаткувати нове виробництво, покликане забезпечити будматеріалами зруйноване місто.

На заводі “Художній керамік” займається впровадженням технології з виготовлення облицювальної плитки для відбудови Хрещатика, йому також належать розробки фонтанів для центру столиці, низка проектів декоративних панно для фасадів будинків, садово-паркових ваз і ліхтарів, фонтанчиків для пиття, вазонів, бра, люстр, торшерів-ліхтарів, огорож тощо. У 1960-х рр. художник вдруге звертається до порцеляни, виконує низку творів, переважно ваз (“Ювілейна”, “Берізки” тощо).

Упродовж багаторічної творчої праці він написав низку статей з технології кераміки та порцеляни; готував дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата мистецтвознавства за темою "Архітектурна декоративна кераміка для підземних та наземних станцій метрополітену" (починав 1948 р.), учасник багатьох республіканських і загальносоюзних художніх і технічних рад, член Спілки художників України. В останні роки праці поєднував творчі розробки та технічні, перебував на поса¬ді інженера в НДІ Академії будівництва та архітектури УРСР.

Помер П. Іванченко 5 вересня 1990 р. у Києві. Твори художника, крім київських, зберігалися в колекціях Канівського музею народного декоративного мистецтва, Роменського краєзнавчого музею, Державного художнього музею в Полтаві, музею народного мистецтва Гуцульщини в Коломиї, у Держав¬ному музеї етнографії народів СРСР у Петербурзі, а також в українському павільйоні на Всесоюзній виставці досягнень народного господарства в Москві (декоративний фриз) тощо.

Творчість Павла Іванченка, як і мистецька течія бойчукізму — це непересічне явище в українській художній культурі, проте явище не однорідне; воно, як будь-яке інше, має і високо¬естетичні полюси, індивідуальні риси, так і посередності, а навіть примітивні, із цим треба рахуватися. Трагічна доля "школи Бойчука" внаслідок репресивних акцій тоталітарного режиму не дає підстав зараховувати її цілком до шедеврів творчості, треба підходити до її поцінування диференційовано.

Ольга ШКОЛЬНА кандидат мистецтвознавства,
докторант

ВІСНИК Львівської національної академії мистецтв.


Вернуться к началу
 Профиль  
 
Показать сообщения за:  Поле сортировки  
Ответить на тему  [ 1 сообщение ] 


Кто сейчас на форуме Совфарфор

Зарегистрированные пользователи: нет зарегистрированных пользователей


Вы не можете начинать темы
Вы не можете отвечать на сообщения
Вы не можете редактировать свои сообщения
Вы не можете удалять свои сообщения
Вы не можете добавлять вложения

Перейти:  
cron
Copyright © 2010 sovfarfor.com Форум коллекционеров советского фарфора, антиквариата и предметов старины.