Сейчас: 11.12.2016, 00:18





Поиск:
Ответить на тему  [ 1 сообщение ] 
Автор Сообщение Совфарфор
 Петрашевич Галина Львівна
Сообщениеlorik » 29.12.2010, 23:11 
Не в сети
Авторитетный человек

Зарегистрирован: 13.11.2010, 17:37
Сообщения: 455
Страна: Незалежна
Город: Столица
Поблагодарили: 38 раз.

11.jpg


Мальовниче село Дубове на Уманщині, розташоване на скелястих берегах ріки Ятрані, потопає в парках і садах. Тут, в сім'ї поштового службовця, 23 березня 1903 року народилася дочка Галина.

У 1911 році сім'я Петрашевичів переїхала до Умані, де Галю віддали до місцевої гімназії. «Вдома сама, як уміла, малювала фарбами та ліпила з глини різні композиції, потім їх висушувала і розмальовувала олійними фарбами, які мені подарували».

Все життя Галина Львівна з вдячністю згадує батьків – Левка Капітоновича і Неонілу Іванівну: «Батько і мати жили у згоді і дітей виховували з любов'ю і увагою. Мати читала нам казки та різні оповідання, а іноді малювала, як уміла, бо художницею не була, але сама робила візерунки для вишивання, робила нам ляльки. Ми одержували дитячі журнали, і перш за все «Світлячок», до якого редакція надсилала своїм юним передплатникам різні, дуже цікаві премії: ляльковий театр, панорами, макети, які під керівництвом матері ми самі вирізували, склеювали... Годинами та днями ми просиджували за цією цікавою і захоплюючою роботою» .

Батько часто виїздив до Умані в службових справах і привозив Галі коробки кольорового пластиліну. Дівчинка ліпила фігурки людей, тварин, ліпила з пластиліну, глини, навіть з хлібної м'якушки.

Друга половина 40-х років у творчості Галини Петрашевич ознаменувалась напруженою роботою в галузі скульптурного портрета. Крім згаданих вище портретів героїв Вітчизняної війни, вона працює над образами видатних діячів української літератури і мистецтва: драматурга О. Корнійчука, корифеїв української сцени Н. Ужвій і Г. Юри, художника О. Шовкуненка та інших. За своєю композицією твори Петрашевич цього часу майже однакові. Це портрети-погруддя, у більшості виконані в гіпсі (за винятком портретів Н. Ужвій і О. Корнійчука).
Бажаючи залишити нащадкам найдостовірніші портрети героїв Великої Вітчизняної війни, Петрашевич сконцентрувала всю увагу на відтворенні.

У маленькому провінціальному місті Умані після революції бурхливо розвивалося мистецьке життя: з великим успіхом проходили вистави місцевого театру, були відкриті дві художні школи – «Школа народного мистецтва» (керамічна) і «Художня студія-ательє пам'яті Т. Шевченка».

Галина починає вчитися у першій з цих шкіл у художників Черниша і Кавуна, а потім переходить до студії, заснованої у січні 1920 року. Тут не тільки навчалися, але й писали декорації для сільських театрів, виконували різноманітні малярні й столярні роботи (під керівництвом досвідчених художників: К. Власова – засновника студії, Л. Перфецького – учня М. Самокиша, Н. Янчевецької та інших).

У травні 1921 року в Умані було відкрито першу виставку творів викладачів і учнів студії. На ній експонувалися живописні роботи, ескізи театральних декорацій, керамічні вироби тощо. Скульптурні композиції Галини Петрашевич «Українка», «Козак», «Дівчинка», «Запорожець», «Мефістофель», «Катерина», проект пам'ятника Шевченкові, «Муки творчості» привернули увагу глядачів . На жаль, ці твори не збереглися, але самі назви свідчать про широту інтересів учениці. Вона уважно придивляється до навколишнього життя, її цікавлять і літературні образи, і особливо діяльність та творчість безсмертного Кобзаря.

Все серйозніше ставиться Петрашевич до своєї праці. 1923 року вона залишає Умань і їде до Києва, де вступає на скульптурний факультет Інституту пластичних мистецтв, як тоді називався Київський художній інститут.

Двадцяті роки – важливий етап історії радянського мистецтва. Велетенські соціалістичні перетворення в галузі промисловості та сільського господарства супроводжувалися бурхливою культурною революцією, яка відбувалася в умовах жорстокої боротьби між представниками різних художніх світоглядів. Так було в Росії, так було і на Україні, де художники-реалісти змушені були стримувати шалений натиск тих, хто, ховаючись за модною дзвінкою фразою, намагався створити «нове» мистецтво шляхом формального експериментування чисто суб'єктивного характеру або штучного наслідування проторенесансних зразків чи української архаїки. Цілком природно, що ця боротьба точилась не тільки між численними творчими об'єднаннями, а була перенесена також і в стіни художніх учбових закладів.

З 1923 р. по 1929 р. навчалась Галина Петрашевич в інституті. Більш за все її захоплювали історія мистецтва, яку читав С. Гіляров, заняття по рисунку у К. Єлеви, анатомія і, звичайно, ліплення.

Процес творчого становлення молодого скульптора проходив не зовсім гладко. Різні викладачі (Сагайдачний, Шарлаїмов та ін.) схилялись до суто формальних пошуків, чим дезорієнтували студентів. Петрашевич згадує, що Є. Сагайдачний доводив своїм учням: «Не треба вкладати у скульптуру ніякого змісту, ніякої теми або настрою. Необхідна тільки форма, яка закладена в кожному шматку дерева». Показово, що виконана Петрашевич у 1925 році лірична композиція «Пастушок» дістала незадовільну оцінку, а формалістична умовна конструкція «Людина в архітектурних формах» – найвищу.

На шляху поставали ще й інші труднощі – необхідність сполучати навчання з працею на фабриці наочних приладів, де виготовлялись муляжі й макети, турботи про сім'ю і дитину (в 1924 році у Галини Львівни народилася дочка Оксана – нині відомий український скульптор О. О. Супрун), недоліки у загальноосвітній та художній підготовці тощо. І все ж вона знаходила сили переборювати їх, добре вчилась і виконувала численні громадські доручення.
З великою увагою і захопленням вивчала Петрашевич безсмертні творіння Фідія, Праксителя, Мікеланджело, скульптуру російських митців І. Мартоса, Ф. Шубіна, М. Антокольського, роботи радянських художників І. Шадра, В. Мухіної.

Серйозну реалістичну школу пройшла Галина Львівна у відомих скульпторів Б. Кратка, М. Гетьмана й І. Сервери, у яких вона навчалась з 1926 року.

У грудні 1927 року в Києві відкрилась Перша Всеукраїнська ювілейна виставка «10 років Жовтня». На тлі робіт формалістичного толку виразно виділялися твори художників-реалістів (живописців С. Прохорова, К. Трохименка, графіків В. Заузе, В. Касіяна, скульпторів Б. Кратка, Ж. Діндо, М. Гельмана, Б. Яковлева та ін.), в яких відчувались велика авторська захопленість сучасністю, прагнення розкрити прекрасне і героїчне в житті, говорити з народом зрозумілою й близькою йому мовою.

Для Г. Петрашевич, як і для багатьох молодих митців – її ровесників, ця виставка мала велике значення, бо утвердила їх на обраному шляху, шляху справжнього мистецтва, життєвої правди.

Разом з творами художників-професіоналів і народних майстрів на виставці експонувалися роботи студентів художніх вузів республіки. Серед них був і проект пам'ятника героям революції в Києві, виконаний Петрашевич під керівництвом професора Б. Кратка.

У тому ж 1927 році Галина Львівна бере участь у конкурсі на створення пам'ятника М. М. Коцюбинському для Чернігова. Пам'ятник являв собою складну об'ємну композицію, побудовану з геометричних фігур різної форми.

Основним скульптурним елементом повинна була стати постать жінки в українському вбранні, що, плачучи, схилилася в глибокій скорботі. На фасаді однієї з стел розміщалися маска письменника і дати його життя.

Основна ідея пам'ятника – Україна оплакує свого сина. Але цікавий за задумом проект (виконаний у гіпсі) мав істотні хиби. Так, саме образу Коцюбинського, великого українського письменника, майже не було: його маска сприймається як другорядний елемент. Крім того, не було досягнуто потрібної цільності композиції: пам'ятник розпадався на окремі, механічно складені об'єми.

Однак, незважаючи на ці недоліки, проект Петрашевич був схвалений представниками Чернігівської міської Ради.
Через рік Петрашевич, студентка V курсу, починає працювати над пам'ятником академіку Ф. Г. Яновському. Конкурс на цей пам'ятник провадили Українська Академія наук і Київський художній інститут. У ньому взяли участь майже всі студенти скульптурного факультету, зокрема, З. Азгур, Г. Пивоваров та інші – всього 14 осіб.

У найкоротший строк – трохи більше місяця (Петрашевич запізнилася до відкриття конкурсу і приїхала вже тоді, коли у багатьох його учасників робота наближалася до завершення) – проект був закінчений. Глибина, значимість задуму (показати Яновського як великого гуманіста, лікаря, вченого), вдало знайдене стримане формальне розв'язання (бюст, поставлений на прямокутну колону) визначили перемогу проекту Г. Петрашевич на конкурсі.

Скульптору вдалося передати не тільки зовнішні риси вченого: високий лоб, різко підкреслені вилиці, глибокі зморшки і характерний прикус нижньої губи, а й розкрити найголовніше, суть його діяльності – боротьбу за життя і здоров'я людини. Яновський наче обмірковує хід лікування, він прагне допомогти хворому, полегшити його страждання; очі лікаря уважно дивляться на глядача, і мимоволі відчуваєш довір'я до цього видатного вченого і гуманіста.

Успіх окрилив Г. Петрашевич. Вона з великим піднесенням працює над створенням численних групових композицій, розробляє проекти пам'ятників героям громадянської війни, учасникам соціалістичної революції тощо.

Восени 1929 року Петрашевич закінчила інститут (у той час студенти-випускники не виконували дипломних робіт). Починається новий період, період самостійної творчої праці.

Загальне піднесення радянського мистецтва на початку 30-х років було логічним наслідком величних перемог соціалістичного будівництва в нашій країні. Історична постанова ЦК ВКП(б) від 23 квітня 1932 р. «Про перебудову літературно-художніх організацій» ліквідувала роз'єднаність і творчу відокремленість діячів літератури і мистецтва, поєднала їх в єдиному строю активних будівників соціалістичного суспільства.

У цей час українське радянське мистецтво, зокрема скульптура, бурхливо розвивалось. Поряд з досвідченими майстрами, натхненно творить і молодь – нещодавні випускники - Київського, Харківського і Одеського художніх інститутів (Ю. Білостоцький, М. Лисенко, Л. Муравін, Г. Пивоваров, Я. Ражба, Е. Фрідман та ін.).

Процесу художньої активності скульпторів багато в чому сприяли заходи, проведені урядом республіки – ряд конкурсів, робота по скульптурно-декоративному оформленню споруд громадського призначення (шкіл, палаців і будинків культури, стадіонів, парків тощо), павільйонів на Всесоюзній сільськогосподарській виставці в Москві.
Відкрита у січні 1935 року Шоста українська художня виставка свідчила про перемогу реалізму над формалістичними течіями. Відмічаючи значення цієї виставки, видатний радянський художник І. Грабар писав: «Шоста числом, вона, по суті, перша за повністю, різноманітністю та дозрілістю. П'ять попередніх ніяк не можна порівняти з нею, бо тільки вона вперше на повну міць розгорнула сили і таланти України, тільки вона дає можливість підвести підсумки і заглянути в найближче майбутнє українського мистецтва.

У таких умовах починає свій самостійний шлях Г. Петрашевич. Вона працює над численними творами: тут і «Автопортрет», і скульптурні композиції «Льотчик» і «Танкіст», і портрети командирів Червоної Армії. Деякі з цих скульптур експонувалися на Шостій українській художній виставці.

...Молода жінка на мить відірвалась від роботи, замислилась про щось своє, таємне. Рука ще напружено стискує молоток, а очі вже спрямовані кудись у далечінь. Задумлива посмішка освітила її натхненне обличчя... Такою постає художниця в «Автопортреті» 1931 року, першому творі, виконаному після закінчення інституту.

Петрашевич завжди ставилася до себе як до однієї з мільйонів радянських жінок, яким Жовтнева революція надала можливості максимально розвинути свої здібності, своє обдаровання. Тому і в «Автопортреті» перед глядачем постає типова жінка 30-х років. Скільки їх прийшло в той час до цехів заводів і штурвалів комбайнів, в інститутські аудиторії і художні майстерні!

Композиція «Автопортрета» надзвичайно проста. Це погруддя з старанно проробленою головою, яку обрамляють густі пасма відкинутого назад волосся; плечі плавно виростають з глибини мармуру, грубо обробленого широкими площинами.

Перший самостійний твір Петрашевич приваблював образністю і виразністю.

У 30-і роки багато хто з художників працював над відтворенням образів захисників Батьківщини, бійців Червоної Армії. Серед цих митців була і Галина Львівна. Вона проводила велику культурно-шефську роботу у частинах Київського гарнізону, керувала червоноармійськими студіями самодіяльних художників, знайомилась з життям і побутом червоноармійців. Художниця ліпить портретні етюди своїх нових друзів, виконує постаті уславлених полководців – М. Фрунзе для штабу Київського військового округу і О. Пархоменка для Луганського музею. За шість років (1933–1938) скульптор створила кілька варіантів монументальних фігур «Льотчика» і «Танкіста».

«Льотчик» і «Танкіст» – це узагальнені образи сучасників Петрашевич, молодих, пристрасних, усвідомивши своє значення в житті країни. Саме такими і знала їх художниця, саме такими вони і постають у створених нею скульптурах. Вона любить своїх героїв, пишається ними. Це відчували тисячі глядачів – відвідувачів виставок, яким були близькі почуття автора. Ось один відгук про ці твори, досить красномовний і характерний: «Величні, мужні, але горді, хоч, правда, ми всі тепер горді – хто заслугами перед революцією, хто мирною роботою на соціалізм».

Критика, відмічаючи професіональні достоїнства цих скульптур, вказувала і на їхні вади: недостатню глибину змісту, певну штучність поз і т.ін. Все це було справедливо, і художниця враховувала ці зауваження під час наступної роботи. Галина Львівна багато і невтомно працює. Не минуло і двох років, як на виставці етюдів художників України і Молдавії молодий скульптор представила ряд цікавих творів, серед яких звертали на себе особливу увагу виконані в теракоті портрети юних колгоспників – учасників художньої самодіяльності.

Зараз важко судити про якість цих етюдів – вони загинули під час Вітчизняної війни. Але дехто й тепер пам'ятає їх і розповідає про певне зростання майстерності скульптора, про характерність і виразність створених постатей.
1937 рік... Всі люди доброї волі, всі, кому були дорогі ідеали свободи, демократії і миру, уважно слідкували за героїчною боротьбою іспанських республіканців проти фашизму. Кращі з них – росіяни і французи, українці і венгри, американці і болгари – билися пліч-о-пліч з іспанськими комуністами і прихильниками народного фронту.

Повідомлення про страшні бомбардування Мадрида, запеклі бої і звірства фашистських варварів не могли не хвилювати Галину Петрашевич. Як громадянин Країни Рад, як мати, вона була на боці волелюбного іспанського народу, як художниця – вона створює близькі її серцю образи мужніх патріотів (етюди «Мадрид», 1935; «Захист Мадрида», 1937; «Іспанська жінка з дитиною», 1937 та ін.).роздуми про долю батьківщини і непохитна рішучість – всі ці почуття передає прекрасне лице молодої жінки. Вона наче скам'яніла, лише широко відкриті очі й ледве помітні гіркі зморшки біля рота та брів – ось, мабуть, і всі зовнішні прикмети, що передають страждання героїні. Та як багато говорить уяві глядача сама композиція твору – сполучення материнського і дитячого облич і тіл, неспокійний ритм їхніх рук, протиставлення воєнної форми, рушниці, патронташа й напівроздягненого дитячого тіла.
Скульптура «Іспанська жінка» з великим успіхом експонувалася на багатьох виставках того часу у Києві, Москві й в інших містах.


13.jpg


Цей твір мав для Петрашевич особливе значення: художниця знайшла свій шлях у мистецтві, свою основну тему – прекрасний жіночий образ як символ батьківщини, боротьби, миру, материнства.

Наприкінці 30-х років Галина Львівна, як і раніш, вперто працює. В її майстерні можна побачити скульптури молодих колгоспниць, портрети матері, С. Орджонікідзе, маршала С. Тимошенка, проекти пам'ятників Лесі Українці і народній артистці О. Петрусенко тощо.

Через все життя несе Петрашевич любов до Тараса Шевченка. Ще в дитинстві вона зачитувалася «Кобзарем», а в юнацькі роки значна частина її творів була навіяна його поезією.

До 125-річчя з дня народження Т. Г. Шевченка, що як всенародне свято відмічав весь радянський народ, Петрашевич створює ряд композицій: «Слепая» (1937, теракота), «Знедолена» (1939, гіпс). До цього часу обраних двох скульптур мало велике символічне значення: воно вказувало на і благодатні докорінні зміни, які відбулися в становищі української жінки, всього українського народу після перемоги Жовтневої революції.

Петрашевич була одним з перших скульпторів, що взялися за створення композицій на теми з поезій великого Кобзаря.

Свище полем Заверюха,
Іде Катерина.
У личаках – лихо тяжке! –
І в одній свитині.
Іде Катря, шкандибає...

Такою постає Катерина, зганьблена, обманута в коханні і все ж не зломлена, бо зберегла віру в справжню любов. Ця віра – основний зміст образу. Тяжко ступає знедолена; на її дорозі – снігові хуртовини, сильні вітри, байдужість і жорстокість. Але вона йде, йде в пошуках щастя, міцно пригортає до грудей Івася, прикриваючи його своєю свитиною.

Крупна постать Катерини подана в тяжкому русі вперед. Напівсхилена голова з напруженим поглядом спрямованих в одну точку очей, руки, що міцно притискують і прикривають дитину, широкий крок і довга, з чужого плеча, мокра й подерта свитина, глибокі й важкі складки якої начебто тягнуть додолу нещасну жінку, – кожний з цих елементів доповнює образ. Надовго запам'ятовується лице «Знедоленої» – широко розкриті очі, в яких надія бореться з відчаєм; щільно, щоб не закричати, стулений рот...

Єсть на світі доля, А хто її знає?
Єсть на світі воля, А хто її має?

Ці гіркі рядки – ключ до розуміння і цієї, й інших шевченківських робіт Петрашевич – «Слепая», «На панщині» та ін.

У кожній з них – глибоке співчуття радянської жінки до тяжкої безпросвітної долі попередніх поколінь українських жінок: «А сестри, сестри! Горе вам!..»

Ці твори Галини Петрашевич ніби перегукуються зі словами видатного українського поета Павла Тичини: «Слухай же наш перший і воістину народний поете! Ти відкрив нам долю Катерини, ти вірив, що жінка буде розкріпачена колись, що жінка доб'ється прав людських, законних. Ось вона прийшла на свято сьогодні – наша жінка, нова, радянська. Ось дальні родичі твоєї Катерини. Але чи ти ж пізнаєш їх? Твої ж бо Катерини – давно вже на літаках під небом мчать, перед ведуть в академіках, ...заслужили звання героїнь».

На Ювілейній шевченківській виставці художників України, що відкрилася в Києві 20 березня 1939 p., крім «Знедоленої», експонувався ще один з творів Г. Петрашевич – монументально-декоративна статуя «Тисячниця», в якій розкривався образ сучасної радянської жінки, вільної і щасливої, повновладної господарки свого життя, свого труда, своєї країни.

У 1939 році Петрашевич закінчила роботу над портретом Т. Г. Шевченка. До цього часу в українському мистецтві вже намітилася своєрідна традиційна лінія вирішення образу великого Кобзаря. Роботи І. Кавалерідзе,. Кратка, Ф. Балавенського, А. Страхова, відомих російських радянських скульпторів М. Манізера, О. Меркурова та інших, які показували Шевченка як великого поета і революціонера, борця і мислителя, не зломленого багаторічним засланням.


14.jpg


Сталін у підпіллі.1949. Гіпс


Петрашевич однією з перших відтворила образ молодого Шевченка, композиція скульптури конче проста і досить характерна для портретів Петрашевич: це бюст зі старанно проробленою головою і ледве наміченим цугом, що не відволікає увагу глядача від натхненного обличчя, в якому гармонійно сполучаються високий лоб мислителя, зосереджений погляд цілої людини і юнацька припухлість губ.

...22 червня 1941 року. Неділя... В цей сонячний ранок кияни прокинулися надзвичайно рано. Їх розбудили пронизливі звуки сирен, вибухи бомб, снарядів. Радянські люди, що полягали спати в ніч на двадцять друге простими трудівниками – будівельниками і хліборобами, вчителями і художниками, на світанку встали бійцями.
Українські художники і на фронті, і в тилу віддавали всі сили боротьбі фашистськими загарбниками. Мистецькі твори, народжені у той бурхливий час, примушували ще більше любити нашу прекрасну Батьківщину, закликали до боротьби в ім'я свободи, миру і щастя.

З останнім ешелоном евакуйованих від'їжджала у вересні 1941 р. з Києва Тбілісі Галина Петрашевич. Там вона створює композиції «В атаку», «армії І. В. Тюленева» (1943), «Портрет Героя Радянського Союзу Ноя Адамія» (1942) та ін.

Напередодні свого повернення у звільнений Київ Галина Петрашевич була прийнята до лав Комуністичної партії.
1944 рік... Петрашевич знову в Києві. Складна гама почуттів переповнювала душу художниці. Тут були і радість зустрічі з рідною землею, і великий біль: місто зустріло її руїнами, вирубаними парками, жахливою картиною фашистського хазяйнування...

Але столиця жила не тільки страшним минулим. Поверталося життя – починали працювати заводи, споруджувались нові будинки.

Що міг дати художник у цей час? Разом з усіма він виходив на вулиці, тягав каміння, чергував на даху під час повітряних тривог і творив, втілюючи в своїх роботах сучасність та її героїв для майбутніх поколінь.

Велике творче піднесення охопило українських митців у перші післявоєнні роки. Імена Т. Яблонської і Г. Меліхова, В. Костецького і В. Пузиркова, О. Ковальова і В. Агібалова, М. Вронського і О. Олійника, М. Дерегуса, О. Пащенка і В. Мироненка – авторів значних новаторських творів – стали відомими всій країні.

Ще ніколи Г. Петрашевич не працювала з таким натхненням. Рій задумів тіснився в голові скульптора, вимагаючи пластичного втілення.

Головна тема цього періоду творчості – перемога радянського народу, велич і героїзм сучасників. З глибоким хвилюванням творить скульптор портрети легендарних партизанських полководців – двічі Героїв Радянського Союзу С Ковпака і О. Федорова, Героя Радянського Союзу П. Жмаченка, закінчує портрет генерала армії І. Тюленева і двометрову композицію «Нескорена». Ці й ряд інших робіт, показаних на VIII українській художній виставці 1945р., свідчили про широту задумів скульптора і зрослу майстерність.

Твір «Нескорена», закінчений у Києві в 1944 p., був задуманий і розпочатий ще в Тбілісі в 1942 р. Петрашевич всіма думками, всіма помислами була разом з рідною землею, з Радянською Україною, такою далекою і разом з тим близькою серцю. Гарячі патріотичні почуття допомогли скульпторові створити глибоко хвилюючий символічний образ нескореної України.

...Жінка зі зв'язаними руками йде вперед. Вона перенесла жорстокі страждання й катування, а чекають на неї ще тяжчі випробування. Але жінка нескорена, сильна переконаністю у правоті боротьби й вірою в перемогу – і тому йде вперед...

Проте не всі твори були вдалими. Приміром, зовнішня подібність, не уникнувши в окремих випадках і елементів натуралізму, особливо помітних у бюстах С. Ковпака і П. Жмаченка бракувало цілісності художнього образу й глибоких психологічних характеристик.

Не вдалися скульпторові і портрети О. Шовкуненка (1944, гіпс) та Г. Юри (1946, гіпс, і повторення 1947, мармур). В останній композиції створився розрив між нашим уявленням про знаменитого артиста, автора цілої галереї образів, сповнених народного характеру, національного колориту, і гордовитою штучною позою, яку надали акторові.

Більшого успіху добилася Петрашевич у мармуровому погрудді народної артистки СРСР Н. Ужвій (1947), творця незабутніх образів драматургії Шекспіра і Островського, Чехова і Франка.

М'яко, без натиску, вирішує Петрашевич образ видатної артистки. Не затримуючись на другорядних деталях, скульптор зосереджує основну увагу на обличчі, задумливому, поглибленому у світ сценічних образів. Ледве намічені складки одягу, що наче ллються з її плеча, підкреслюють вроду жінки. Кожна деталь допомагає розкрити образ портретуємо, людини дивної поетичності: високий відкритий лоб, широко розкриті очі, м'яка лінія рота у поєднанні з білосніжною фактурою мармуру і бездоганною його обробкою.

Тема Вітчизняної війни продовжує жити у творчості Петрашевич. Майже одночасно вона працює над проектом пам'ятника Перемоги для м. Чернівців (разом з архітектором В. Григором) і композицією «Подвиг Никифора Шолуденка».

14 липня 1946 року у Чернівцях на Радянській площі був відкритий пам'ятник Перемоги радянського народу над фашизмом. Він являє собою 26-метровий гранітний обеліск, у підніжжя якого стоїть 7-метрова бронзова фігура солдата. Однією рукою солдат стискує автомат, у другій тримає прапор Перемоги. Він стоїть на варті завойованого миру, за який віддали життя мільйони. В ім'я їхньої пам'яті, в ім'я майбутнього!

Воїн – переможець, радянський солдат – захисник миру – такий зміст вкладає автор у свій твір.

Героїчна тема набула дальшого розвитку в роботі над образом одного з героїв визволення Києва від фашистських загарбників – танкіста Никифора Шолуденка. Ім'я цього двадцятитрьохрічного українського юнака буде вічно жити в пам'яті народу. Активний учасник битви на Волзі, він відзначився і при звільненні Радянської України. «5 листопада 1943 р. у бою за Київ т. Шолуденко з групою розвідників першим увірвався до центру міста, де в нерівному бою загинув смертю хоробрих... Взвод під його командуванням першим підняв прапор у центрі міста (Обком ВКП(б)» – скупі рядки армійського документа, клопотання командування 8-ї армії про надання гвардійцю-танкісту посмертно звання Героя Радянського Союзу, але як багато вони говорять!

Понад три роки (з 1946 р.) працювала Петрашевич над втіленням образу героя і за цей час створила декілька варіантів композиції, кожний з яких розвивав тему подвигу радянського солдата.

Перший варіант був виконаний для Київського державного історичного музею. У ньому ми бачимо Шолуденка на башті танка. Прагнення до перемоги, рух вперед підкреслені скульптором у кожній деталі – динамічному силуеті постаті, різко підведеній голові, у положенні рук.

У другому варіанті перед глядачем постає Шолуденко, який в одній руці тримає гранату, у другій – прапор. Він готовий до подвигу – про це свідчать і енергійний поворот голови, і риси лиця, що наче посуворіли... Цікава деталь – рельєфні строчки рукавички – наче передає напруження рук, силу, з якою Шолуденко стискає прапор і гранату.

Цей варіант твору під назвою «Подвиг Никифора Шолуденка» був показаний на IX українській художній виставці, присвяченій 30-річчю Жовтневої революції.

Галина Львівна Петрашевич гаряче відгукується на кожну знаменну подію життя свого народу. 300-річчя возз'єднання України з Росією художниця зустрічає сповненою глибокого змісту композицією «Сестри». Ідея дружби, кровної єдності російського і українського народів набула в ній цікавого образного вирішення. Радісні урочисті почуття викликають світлі обличчя дівчат – росіянки та українки. Нарядне святкове вбрання, багатство відтінків майоліки підсилюють враження.


12.jpg


«Сестри» експонувалися на багатьох виставках: в Києві, Москві, Криму, Донбасі, Польщі – і всюди зустрічали живий відгук у глядача.

Величезна панорама комуністичного будівництва, духовний зріст радянських людей, їхня самовіддана праця надихали митців на нові художні твори. Заходи ленінського Центрального Комітету Комуністичної партії Радянського Союзу по ліквідації залишків культу особи, його дружні поради і допомога стали визначними факторами дальшого розвитку мистецтва соціалістичного реалізму. Наші митці звільнилися від гнітючих штучних канонів, обстановки недовір'я і скованості, їхня творчість стала більш цілеспрямованою.

Для Галини Львівни друга половина 50-х років явилась періодом поглибленої роботи над здавна виношеними образами і дальшого удосконалення майстерності.

У 1956 р. Петрашевич створює «Портрет народної артистки СРСР Н. Ужвій у ролі Анни в драмі І. Я. Франка «Украдене щастя».

Доля героїв твору великого українського письменника знаходить гарячий відгук у радянських людей. Десятки років йде «Украдене щастя» на сцені Київського театру ім. Івана Франка, і кожного разу ця вистава хвилює і зворушує глядачів.

Корифеї українського радянського театру А. Бучма і Н. Ужвій створили незабутні образи Миколи Задорожного і Анни, і кому ж, як не скульпторам, увічнити їх. У 1954 р. І. Кавалерідзе ліпить портрет Бучми в ролі Миколи Задорожыого, а через два роки Петрашевич починає працювати над бюстом Ужвій в ролі Анни.

Галину Львівну надихали не тільки образи шедевра української драматургії, не тільки натхненна гра актриси, а й те, що в цій роботі знаходили втілення роздуми Петрашевич про долю жінки вчора та сьогодні.

Скульптор передає момент глибокої душевної боротьби Анни. «...І боюсь його, і жити без нього не можу... Все готова віддати йому, кинути в болото, коли він того схоче. Та чи ж не віддала я йому все, все, що може віддати жінка любому чоловікові? Навіть душу свою, честь жіночу, свою добру славу. Присягу для нього зламала. Сама себе на людський посміх віддала. Він для мене все: і світ, і люди, і честь, і присяга».

У портреті Ужвій максимально проявилися риси Петрашевич-психолога. Образ будується на протиставленнях – поникла постать і святкове вбрання, молоде вродливе лице й ранні гіркі зморшки, очі величезні, як на старовинних іконах, а погляд зупинений. Сумно поникли китички кептара, наче доля їхньої хазяйки. Тільки міцно стиснуті вуста свідчать про те, що Анна не зламана: ні жорстокі сварки братів, ні чоловік-нелюб, ні багаторічні злидні не вгасили вогню справжньої любові.


15.jpg


Робота побувала в багатьох містах Радянського Союзу та за кордоном, і всюди образ простої української жінки, великої в своїй боротьбі за право на щастя, за людяність, образ, створений артисткою й художницею, справляв велике враження, знаходив гарячі симпатії, викликав щирі почуття.

Понад 30 років працює Галина Львівна. Нею створено багато найрізноманітніших скульптурних композицій. І через більшу частину з них проходила центральна, головна тема творчості художниці – тема жіночої долі. Діапазон створених Петрашевич жіночих образів надзвичайно широкий – від «знедолених» до «нескорених». Згадайте також «Автопортрет», «Портрет Н.М. Ужвій», подивіться на «Колгоспну ланку», «Гопак». Кожний твір – це пісня про жінку Країни Рад, вільну, радісну, щасливу.

У 1957 р. Галина Львівна закінчує працювати над одним з основних своїх творів. Про що ж він? Солодкий і безтурботний дитячий сон біля матері, на її грудях; щаслива і мати, що милується своєю дитиною і оберігає її сон міцними руками. «Дитино моя» – так назвала свою роботу Петрашевич.

У цій скульптурній групі все конче просто і разом з тим сповнено глибокого змісту – і спляча дитина на першому плані композиції, і постать матері: вона не просто тримає дитину на руках, але й випромінює тепло, любов. Плавні лінії силуету скульптури, лаконічність зображальної мови, велика безпосередність і життєвість – ось характерні риси твору.

Художниця тут говорить не тільки про щастя матері, а й про одну з найголовніших його умов – про мир. Двадцять років тому, у 1937 p., Петрашевич вже зверталася до подібної теми: мужня іспанка також тримала на руках свою дитину. Але який різний стан цих матерів! Тоді була війна, а зараз – мир; там – закам'янілість і рішучість жінки-матері і бійця, тут – безмежне щастя; там – налякана страхіттями війни дитина, тут – вона спокійно спить, тому що на землі тихо.

«Дитино моя» – пристрасний заклик митця до миру на землі. І це розуміли глядачі. Ось характерні рядки з листів до скульптора: «Ваша робота з простою назвою «Дитино моя» більше й сильніше говорить глядачеві про необхідність боротьби за мир, ніж деякі стандартні композиції з голубами».

Де б не експонувалася скульптура, вона завжди була в центрі уваги. Листи з Ленінграда, Москви, Далекого Сходу, записи у книгах вражень – все це свідоцтво популярності цього твору і, як говорить Галина Львівна, «найвища і найпочесніша нагорода».

У той же час Петрашевич створює ряд портретів, позначених високою майстерністю. Неодноразово привертав до себе увагу художниці образ видатного радянського драматурга, політичного і громадського діяча, академіка О. Корнійчука. У 1945 р. Петрашевич виконала перший варіант «Портрета О.Є. Корнійчука» у гіпсі, а потім він був повторений двічі – у 1951 і 1957 pp. І щоразу автор намагалась відтворити найхарактерніші риси письменника.

Якщо в портреті 1951 р. легко впізнати автора блискучих комедій «В степах України», «Приїздіть у Дзвонкове», «Містер Перкінс в країні більшовиків» – увагу привертають веселі очі портретованого, то у варіанті 1957 р. ми бачимо не тільки драматурга, автора пристрасних проблемних творів («Загибель ескадри», «Платон Кречет», «Фронт»), але й полум'яного борця за мир. Він більш вдалий і за своїм пластичним вирішенням: автор концентрує увагу на обличчі Корнійчука, підкреслюючи пильний, чіпкий погляд очей, вольові зморшки, міцно стиснуті губи.
Лев Миколайович Толстой... Тричі на протязі 50-х років (1951, 1954 і 1959 pp.) звертається до його образу Петрашевич.

Така наполегливість зрозуміла: завдання потребувало не тільки творчої уяви, але й уважного вивчення безсмертного толстовського доробку, чудових портретів М. Крамського та І. Рєпіна, скульптур П. Трубецького, М. Ге, І. Гінзбурга, А. Голубкіної, численних фотографій та спогадів сучасників, яким пощастило зустрічатися з Толстим. Все це давало багатий матеріал, підказувало пластичне розв'язання.

Однак вирішальну роль у формуванні образу, його ідейності відіграли геніальні роботи В. І. Леніна «Лев Толстой як дзеркало російської революції» і «Л. М. Толстой», до яких неодноразово зверталась художниця.

Найбільш вдалим нам уявляється останній варіант 1959 року, вирізьблений з дерева. Він відрізняється цілісністю, зібраністю, життєвою правдою, заглибленою психологічною характеристикою і широкими узагальненнями.

Толстой у Петрашевич – мислитель, «палкий протестант, пристрасний викривач, великий критик» у всій своїй величі і суперечностях. І цьому завданню підкорена композиція портрета. Толстой відпочиває, невимушено сидячи на своїй улюбленій лавці у яснополянській садибі. Але спокій цей чисто зовнішній: справжній внутрішній стан передається через набігаючі на лоб зморшки, пронизливий погляд гострих очей, схованих під навислими густими бровами, через напружені пальці рук. Залишена книга, яку письменник нещодавно читав; Толстой весь у своїх думках, і чим більше поглиблюється він у них, тим більш віддаляється від усього буденного, незначного, зливаючись з оточуючою природою.

Мимоволі згадуються слова М. Горького: «Він схожий на бога, не на Саваофа або олімпійця, а на отакого російського бога, який сидить на кленовому престолі під золотою липою...». І велич цього «бога» не плід уяви хитроумних церковників і слабких заляканих людей. Це велич народу, що його породив, велич його боротьби.

У Петрашевич Толстой є уособленням боротьби. Ось чому такий суворий погляд його очей: тут і пізнання істини, і розуміння меж можливого. Галині Львівні пощастило передати стан Толстого, тонко підмічений Горьким: «А мовчить він значливо і вміло, як справжній пустельник цього світу. Хоча й багато він розмовляв на свої обов'язкові теми, але відчувається, що мовчить ще більше. У нього, мабуть, є думки, яких він побоюється». Звертають на себе увагу великі руки Толстого – «...дивовижні руки – некрасиві, вузлуваті від поширених вен і все ж таки сповнені особливої виразності і творчої сили. Мабуть, такі руки були у Леонардо да Вінчі. Такими руками можна робити все». Так, дійсно, руки Толстого – це руки художника, письменника і філософа, руки селянина та ремісника. Ці руки писали драму Анни Кареніної і епопею Вітчизняної війни 1812 року, дитячі оповідання і викривне «Воскресіння», ці руки косили траву і шили чоботи – руки, що можуть відокремити добро від зла, правду від кривди.

Багатогранний образ, створений Петрашевич, відзначається глибиною психологічної характеристики, змістовною насиченістю, цілеспрямованістю.

Працюючи над композиціями на теми поезій Т. Г. Шевченка, Галина Петрашевич ще у довоєнні роки мріяла створити образ, в якому втілилася б трагедія народу, приреченого на кріпацтво. Ця тема вже звучала в її роботах «На панщині», «Слепая», «Знедолена» та ін., однак при всіх художніх якостях вони все ж залишалися до деякої міри ілюстраціями до поезій Шевченка і не змогли піднятися до великих узагальнень.

У 1941 році Петрашевич ліпить з пластиліну величезний ескіз композиції «Продаж кріпачки». Наприкінці 50-х років Галина Львівна знову повернулася до цього задуму. «Покажу у новій роботі, – розповідала скульптор, – образ закріпаченої, знедоленої українки часів безправ'я, національного і соціального пригнічення, щоб ще гостріше відтінити щастя наших радянських жінок, щастя жити в країні свободи, демократії і соціалізму».

...Безутішно ридає молода жінка. Панське свавілля розчавило її почуття, заплямувало честь, перекреслило все життя...

Художниця будує композицію не в оповідальному плані. Жодної зайвої деталі, але який красномовний образ нещасної кріпачки. Її лиця не видно – воно соромливо прикрите рукою з судорожно стиснутими пальцями. Оголене, наче зів'яле, тіло, з якого безжалісно зірваний глумливим лиходієм одяг.

Яку точку не обрав би глядач, перед ним відкривається нова грань душевного стану героїні, відчай, яким вона охоплена. Напруження композиції зростає зліва направо і вгору і досягає кульмінації у руці, що закриває обличчя знеславленої дівчини.

Висловлювалась думка, що в цій скульптурі «відчувається покірність долі, сполучена з пасивним протестом».

Справді, в її композиції відсутнє героїчне начало. Але автор прагнув показати, як кріпацтво з його безправ'ям і пригніченням примушувало «жінок проклинати свою долю, навіть що народилися жінками». «Кріпачка» – це символ пригнобленої, багатостраждальної України.


Petrashevych_Galyna_Prodazh_kripachky.jpg


Іноді авторові закидали, що у героїні оголене тіло. Та з давніх часів людське тіло було символом краси, життя, чистих почуттів, природи. Справедливо пише про це видатний радянський скульптор В. Мухіна: «Оскільки основний об'єкт скульптури – людина і оскільки єдиний засіб виразу її внутрішнього стану є жест і гра мускулів, оголене тіло служить найбагатшим арсеналом засобів художника-скульптора».

Вдало обраний і матеріал скульптури – вона вирізьблена з суцільного ствола верби. Його ніжно-рожевий колір у сполученні з м'якою манерою різьби і округлими плавними лініями силуету надають «Кріпачці» великої виразності.

В українській радянській скульптурі трактування образу Карла Маркса має свої традиції. Портрети, створені Ф. Балавенським, Ю. Білостоцьким, Е. Фрідманом, П. Ульяновим, Г. Гутманом й іншими, відображували великого революціонера і геніального вченого.

Маркс, який постає перед глядачем у новій роботі Петрашевич, захоплює нас своєю внутрішньою силою, величчю інтелекту. Недаремно назва цього твору – «Мислитель». Суворо зсунуті брови, зосереджений погляд, величезна голова, що злегка нахилилася вперед. Густі пасма волосся обрамляють прекрасне лице... У кожній деталі відчувається гігантське напруження, незламна воля. Плавна лінія плечей є своєрідним завершенням композиції.
Пластичне розв'язання максимально підкорене виявленню авторського задуму. Жодної другорядної або відвертаючої увагу деталі, портрет відзначається надзвичайною суцільністю й монолітністю. І одночасно все в ньому сповнене динаміки – і круті лінії величезного лоба, і розліт густих брів, і неспокійна маса волосся, вусів і бороди...

Саме таким – завжди спрямованим уперед, сповненим глибоких думок, геніальних передбачень і рішень – уявляється зараз нам, на порозі комунізму, Маркс – перший комуніст світу.

У 1935 році видатний радянський художник Бродський, відмічаючи талановитість Галини Петрашевич, писав: «Впевнений у блискучому майбутньому».

Пройшло тридцять років. Зараз Галина Львівна – визначний майстер української радянської скульптури, народний художник УРСР. В архітектурних ансамблях наших міст і в музейних експозиціях її роботи займають почесне місце.

Творчість Г. Л. Петрашевич завжди нерозривно пов'язана з життям народу. Його боротьба за свободу, за світле майбутнє і його чудове сьогодні – те живуче джерело, в якому художниця черпає натхнення й творче горіння.

Вимогливість до себе, щоденне навчання у класиків і товаришів допомагають їй удосконалювати майстерність.
«Творити для народу, Вітчизни множить славу...» – ці слова з вірша Галини Львівни Петрашевич передають основний зміст всього життя видатного українського скульптора. І саме це визначило сучасність звучання її творів, їхню популярність у найширших колах народу.

Велика галерея образів, створених Г. Л. Петрашевич, дозволяє говорити про специфіку творчої манери художниці. З захопленням працює вона майже в усіх жанрах пластики: монументальному, станковому, декоративному, використовуючи найрізноманітніші матеріали (дерево, мармур, бронзу, теракоту, майоліку).

Творчу індивідуальність того чи іншого художника характеризують як відношення митця до життя, до суспільства, членом якого він є, значущість і змістовність ідейного задуму робіт, так і специфічність формальних прийомів, за допомогою яких творить автор.

Відмітною рисою творчого процесу Г. Л. Петрашевич є пристрасне ставлення до оточення, до всього, над чим вона працює. Кожен її твір – від раннього «Автопортрета» до «Чайки» (портрета Валентини Ніколаєвої Терешкової), від «Іспанки» до «Кріпачки», від портретів героїв Вітчизняної війни до портретів матері та Н. М. Ужвій – несе великий емоційний заряд.

У трактовці образу очевидне прагнення завжди виходити з натури, запобігаючи схеми у будь-якому її прояві, і саме тому форма її творів завершена, старанно пророблена, має безсумнівну чіткість.

...Простора майстерня скульптора, як завжди, заповнена новими творами, етюдами, ескізами. Ось недавно створена «Чайка» – портрет першої в світі жінки-космонавта Валентини Ніколаєвої Терешкової. Галина Львівна працює над образом Лесі Українки, поезією якої вона захоплюється все життя, думає над пластичним вирішенням образу безсмертного Леніна, ретельно готується до роботи над бюстом Григорія Сковороди.

Пройдений великий творчий шлях. Але молодість задумів і пошуків, далекосяжні плани і повсякденне творче горіння не залишають митця.

Порівнюючи ранні та наступні твори художниці, неважко помітити свідомий відхід автора від деякої розчленованості форми, від зайвого підкреслення незначних, другорядних деталей (які спостерігаємо в «Іспанці», «Подвигу Никифора Шолуденка», портреті генерала Жмаченка та ін.) до більшого лаконізму, узагальненості характеристик («Нескорена», «Кріпачка», портрет Карла Маркса).

Скульптури Петрашевич динамічні, сповнені руху, іноді майже невловимого («Нескорена», «Дитино моя», «Сестри»), часто підкресленого («Іспанка», «Знедолена», «Буря», «Подвиг Никифора Шолуденка», «Кріпачка» та ін.), але завжди точного, невимушено природного. При цьому митець уникає нарочитої афектації і штучно експресивних прийомів.

Г. Л. Петрашевич часто повертається до, здавалося б, уже знайдених тем і вирішених образів. Це обумовлено як постійною вимогливістю до себе, до своїх робіт, тією незадоволеністю, яка притаманна всім значним художникам, так і прагненням відобразити нові риси героя, побачені і відчуті митцем. Адже характер людини, її життя постає перед скульптором у постійному розвитку. Тому було створено декілька варіантів портретів Л. Толстого, О. Корнійчука, С. Ковпака, композиції «Подвиг Никифора Шолуденка» та ін.

Домагаючись портретної схожості, митець не концентрує увагу на незначних деталях, а прагне до розкриття внутрішньої характерності образу.

На перший погляд, портрети Петрашевич за побудовою майже однакові: це більш-менш відкриті погруддя з довільними лініями зрізу. Але це помилкове враження. Художниця свідомо відмовляється від штучних формальних прийомів, від форсування ефектів світла і тіні. Старанна шліфовка мармуру (часто в контрасті з темпераментно обробленими широкими площинами торса або «шуби»), найтонша моделіровка бронзи, «співуча» обробка дерева, плавні форми теракоти і майоліки – в кожному окремому випадку виявляється розуміння специфіки й характеру матеріалу, підкорення формальних прийомів ідейному задуму.

Майстерня, де проходить життя скульптора, міститься у парку Київського художнього інституту. Тут завжди чутно гомін багаторічних дубів і каштанів, дзвінкі голоси молоді, яка лише розпочинає мистецьке життя. І ця музика, музика вічної природи і юності – найкращий акомпанемент творчості чудової радянської художниці Галини Львівни Петрашевич.

Источник http://kraeznavstvo.at.ua


Вернуться к началу
 Профиль  
 
Показать сообщения за:  Поле сортировки  
Ответить на тему  [ 1 сообщение ] 


Кто сейчас на форуме Совфарфор

Зарегистрированные пользователи: Google [Bot], Yandex [Bot] Соответствие агенту: Yandex


Вы не можете начинать темы
Вы не можете отвечать на сообщения
Вы не можете редактировать свои сообщения
Вы не можете удалять свои сообщения
Вы не можете добавлять вложения

Перейти:  
cron
Copyright © 2010 sovfarfor.com Форум коллекционеров советского фарфора, антиквариата и предметов старины.